Вірші (частина 4)

Зів’ялі квіти

Комусь – це літо і весна,

Комусь – весілля…

Мені у коси сивина

Якось засіла.

Ти в мене, мамо, молода, –

Втішає доня…

Мабуть, згубилися літа

Мої в безсонні.

І їх не хоче відшукать

Чуже літо.

…Цвітуть, тривожаться, болять

Зів’ялі квіти.

* * *

Хочу бути просто жінкою:

І веселою, й вродливою…

Бо ще весни – весни зливою,

Бо ще осені – сторінкою.

Бо зима ще забарилася

У душі шукати пристані,

Бо ще літечка – на відстані,

Бо і щастя – тільки снилося.

* * *

В’януть квіти твої на моєму вікні…

Нащо вкрав їх для мене у осені?

Вже не пахнуть вони ні тобі, ні мені,

Та ще рвуться до неба просині…

І цілують мене, і шепочуть мені

Все про сонце, про дощ, про небо.

А такі невеселі, такі сумні…

Тільки інших мені й не треба.

Хай постоять оці на моєму вікні:

І червоні, і жовті, і білі…

Не пиши, не кажи більш нічого мені,

Не тривож пелюстки поруділі.

БАБИНА ЦИБУЛЯ

Ховали бабу Катерину –

Чимало в світі прожила!

Та все в роботі без спочину –

Йшло за труною пів села.

А день осінній, як картина,

Гаряче листя розіслав...

Чекала баба в гості сина,

А він посилку їй прислав.

Писав, щоб дуже не скучала,

Щоб сотню літ іще жила,

Щоби картоплю вибирала

Й цибулю в коси поплела.

А він пізніше вже прибуде

Мішки у погріб поносить...

Е... син учений, кажуть люди,

Чи ж у селі такому жить...

Спасибі Богу, не лежала,

Не надокучила стара.

Лягла спочити і не встала...

Як шкода доброго двора.

Була ж не жінка – сонце в бурю,

Такій позаздрить й молоде...

Без неї виберуть цибулю,

Та хто ж у коси поплете?..

КЛАДКА

Кладка між берегами зовсім тоненька...

Як би до мами мені швиденько,

Як би до тата схилитись на груди

Й не відпустить їх ніде і нікуди.

Тільки по кладці, такій тоненькій,

Не перебігти мені швиденько.

Чом було поручні не зробити,

Чому не знаємо скільки жити.

Скільки гойдатись між берегами...

Буду найстаршою після мами

І наймудрішою після тата

Може назвуть і мене внучата.

Дякую долі, що не зломилась

Кладка, якою ходить училась.

Кладка без поручнів між берегами,

Вічна дорога від тата і мами.

***

Від дотику Вашого світ прояснів

І стала теплішою зболена осінь...

Ви поряд – і зовсім нетреба слів,

І вщухло усе, що боліло досі.

У Ваших долонях тепліє рука

І серце лоскоче жага бажання...

Пробачте, що я нетерпляча така

У нашім терпкому осіннім коханні.

Не випустіть руку з своєї руки

Бо що я без Вас? Лиш осіння травинка.

Всміхнулася доля, спинились роки...

Я Ваша сльоза і безжурна хмаринка.

Мене не змахніть із плеча і з душі,

Мене Ви відчуйте крізь відстані й далі.

... Не просто слова – ці осінні вірші

І нашу любов ми удвох написали.

***
НАШ ЗАМОК

Ми замок будували на снігу

Без архітекторів, гвіздків і планування...

Ти сам поклав підвалину стійку,

А я шибки у нім засклила зрання,

Щоб вітер в замок наш не залетів,

Щоб віхола сюди не завітала.

... Ти будував, бо ти того хотів,

Хотіла я – тому допомагала...

І виріс він – прекрасніш не бува!

Хоч не дадуть, як зодчим, нам дипломи...

Ми в замку цім повірили в слова,

Відсіявши від них дрібну полову.

В нім сходять квіти й пахнуть цілий рік,

І я їх не втомлюся доглядати.

У замку цім панує інший вік...

Лиш ми, як є, вертаємо до хати.

І замок знов невидимо пливе

У наших снах небесно-грішно-милих...

Моя любов мене переживе,

У янголів гойдаючись на крилах.

* * *

Сонце за гай закотиться –

Не відшукати слід...

В серці моїм лоскочеться

Спогад юнацьких літ

А в гаю-гаю-гаєчку, там де зелений цвіт

Покохав я дівчиноньку – одну на білий світ

Ті оченята карії, чорну її косу,

Всі мої мрії марнії впали на ту росу.

Зіронько світанковая,

Тільки мені світи.

Доле моя ранковая,

Де загубилась ти?

Росянеє намисто

Тільки тобі сплету.

Світла моя і чиста

Я тебе віднайду

***

Священні молотви в священні написані книги,

А я, така грішна, молитву свою повторяю:

О, Боже єдиний! Храни ти його і дай сили,

Люби його, Боже, того, кого я кохаю...

Здоров’я дай, мужності, дай йому, Боже, поради

Як ворога в друзі нещирому вміть розпізнати...

Прошу, вбережи його, Боже, від зради,

В любові – горіть, а в вогні, Боже, дай не згорати.

Дай віку йому, коли буде на те Твоя воля,

Такого, щоб жить безупинно хотілось.

Храни від нещасть, відверни його, Боже, від горя...

Шепчу цю молитву з надією...Щоб здійснилось.

***

Це листя ще не зжовкло на гіллі

І ще не хоче падати під ноги...

І грішні ми на цій святій землі

Своєї ще тримаємось дороги.

Не по слідах – ідемо по стерні,

Не зойкнувши ні раз, ступні сколовши.

І біль цей рідний і тобі, й мені.

Нехай болить.., і шлях аби був довший...

***

Мучусь, караюсь, тільки не каюсь...

Може?.. А може гріха й не було?

Може даремно без тебе маюсь?

Все догоріло, все відцвіло...

Змучене серце в попіл зітліє,

Пекло злюбивши, забувши рай.

Ще кудись кличе слаба надія...

Що ж то: кінець мій, чи просто край?..

Боже, єдиний, прощення не треба!

Дай мені сили, Всевишній, любить,

Доні всміхатись, дощу із неба,

Дай мені трішки іще пожить...

ЗАГИБЛОМУ ДРУГОВІ

Наші верби виросли до неба,

І калина наша молода...

Я пишу, пишу листи до тебе,

Тільки хто тобі їх прочита?

Хто тобі розкаже про тривоги,

Хто тобі розкаже про жалі?

Де мої розкидані дорого

По оцій розтерзаній землі...

Все іду, біжу, лечу до тебе,

Де тебе ніколи не зустріть...

Як в півсотні прорости нетребою,

Краще в двадцять полум’ям згоріть!

***

Зоря в долоні? Не пече?

О ні! Так холодно нестримно...

Куди ж бо то вона тече

Твоя ріка отак неспинно?

А як захоче хто спинить,

А чи утомиться в дорозі?

...я буду все-таки любить

Осіннім листям на порозі!

***

Оце тобі вже і зима!

А так ще не хотілось снігу...

Летить хай іншим на утіху,

А я сніжинкою сама

І покружляю, і присяду,

І закричу, і посміюся...

Я вже нічого не боюся...

Та не гукай до себе в хату,

Бо ще розтану від тепла,

І дощ з очей, ніби весною...

А як же нам тоді з тобою?

Уже ж набачились «добра»...

...Ти не тікай, хай пада сніг,

І не змітай мене з порога,

Не впала я тобі під ноги,

А лиш втомилася з доріг.

Зозуленька закувала

Зозуленька закувала

Ранньою весною.

Може щастя загадала,

А може недолю?..

Вип’єм щедрого вина

Вип’єм келихи до дна,

Щоб була в нас доля вічна

І щоб думка в нас одна.

Десь за лісом , за горами

Наша доля ходить там.

Все, що було поміж нами,

Я нікому не віддам.

І нехай летять літа,

І нехай летить біда.

Щоб зустріли свою долю

Та й на довгії літа.

Своє щастя не украду

І свій біль я пронесу.

На прощання ми присядем,

І вгамуємо сльозу...

Ще не випито вина,

Ще не видно в чарці дна.

Ще куватиме зозуля,

Та й на многії літа.