Ідіть додому (частина 2)

МОЛИТВА

На всіх хрестах недолі розіп’ята,

гвалтована, принижена до сліз,

замучена, і проклята, і клята,

прошу тебе, нікому не корись!

Молюсь на тебе, пресвята іконо,

молюся так, як зроду не моливсь:

несхитна і незборена до скону,

потоптана, нікому не корись!

Тебе на палю — ну а ти сміялась,

тебе під корінь — ну а ти цвіла,

із карцеру до сонця виривалась,

на дибі умирала — і жила!

Тебе в кайдани — ну а ти співала,

в тюрму за колосок — не прокляла,

морили трудоднями — не стогнала,

а волю забирали — не дала!

Тебе, як Січ, — в огонь і у руїни,

й на вітер, щоб ні ймення, ні золи.

В тобі щодня вбивають Україну,

але і досі вбити не змогли.

Засуджена до страти, — не покайся!

Повалена на плаху, — піднімись!

На вівтарі пожертвою зостанься,

та тільки, Україно, не корись!

Молюсь Тобі молитвою святою:

о, Боже, Україну збережи!

І дай їй сил піднятись над бідою,

лиху годину сил дай пережить.

Молюсь за тебе, доле розіп’ята,

молюся так, як зроду не моливсь:

замучена, і проклята, і клята,

не кайся, Україно! Не корись!

МАМИНА ПІСНЯ

Така ще молода

у сні моїм стерня,

де мама із снопом

на ній сколола ноги.

І ллється її спів,

і пісня поганя,

запряженого в плуг,

трудягу вороного.

І глибшає мій сон,

і глибша борозна

на маминім чолі

і на стерні за плугом.

А пісня не стиха,

а пісня розпізна

для мене у житті

і ворога , і друга.

Вона, як поводир,

по збурених світах

веде крізь несудьбу

у долю за собою.

Звучить мені, звучить,

звучить у серці так,

щоб я не заспівався

піснею чужою.

Ще колеться стерня,

іще стерня прийма,

запряженого в плуг,

коня... І слава Богу,

Ще в мами є слова,

ще пісня обійма,

коли б я не вертав

з далекої дороги.

СУМ’ЯТТЯ

Пам’яте незрадлива,

хочеш того чи ні,

шлях покажи крізь зливи

у найясніші дні,

де гартувавсь у маї

на молодих вітрах.

І так ніщо не лякає,

як незборимий страх,

що тепер із порога

перед тісних дверей

не поведе дорога

у перебутній цей

світ до безмеж безмежний,

де ти щасливий жив

і набиравсь бентежних

всепереможних сил.

Щастя тобі святого

пригірщ була – не більш.

Ну, та, і слава Богу,

бо вистачало на вірш,

а не на прозу, позаяк –

то суєта-суєт:

кожний в житті – прозаїк,

а у душі – поет.

Серцю б і зараз – пісні

і захмеліть від вина,

і щоб любові пізня

не відцвіла весна.

Але нап’єшся браги,

вичавить серце сльозу,

і не стає відваги

вийти нарозпаш в грозу.

Кутаєшся у прозу,

вірш – недосяжний політ,

душу січуть морози,

і ... опадає цвіт

на нерозкриті двері,

щоб відшукать не зміг

в світ цей, такий химерний,

пам’ятнішу з доріг.

І у осінню зам’ять

просиш: прийди, прилинь

віршем до мене, пам’ять,

і залишись, не покинь.

х х х

А, може, й не було, а, може, і було:

стояв веселий сад і біла хата в ньому.

І все навкруг цвіло, і все навкруг жило:

і яблунька мала, і сміх щасний у домі.

А, може, й не було... А чи таки було?

Вколисуючий спів для сонного маляти,

і чув ту пісню сад, і яблуньки стебло

тяглося до вікна і укладалось спати.

І бачилось обом – дитяті і стеблу –

як весни перейшли дощами і громами,

й пізналося обом – людині і зелу, -

що тільки й світу у вікні – старенька мама.

Спинавсь до неба сад, і діти в нім цвіли,

ясніли дерева, кохаючись у цвіті.

А стежки споришем до хвіртки заросли,

пішли по них батьки й згубилися у світі.

І де тепер шукать, і де тепер знайти,

як яблунька – німа, схиля додолу віти,

і як життя прожить – не поле ж перейти,

і мамине лице зустрінуть-не зустріти?

А вже весна цвіла, а вже літа пройшли,

і покотилася антонівка у осінь.

За руки взявшись, роки поле перейшли,

до крові постиравши ноги босі.

І, може, й не було... Та ні, таки було:

стояв веселий сад і біла хата в ньому.

І все навкруг цвіло, і все навкруг жило:

і яблунька мала, і мамин спів у домі.

БІЛЯ ОБЕЛІСКА

Під могильною плитою,

мов живі,

обнялися побратими

бойові.

Їм не спиться, їм не сниться...

Це не сон.

Це в бою стікає кров’ю

батальйон.

Ще стріляє,не здається,

ще живий,

не схиляє перед смертю

голови.

Ще воює за дітей своїх

і жон,

ще в обоймі у комбата

є патрон.

І завдання в батальйону

надпросте:

не пустить ворожі танки,

і про те

їм наказувать не треба.

Це – святе:

у комбата за рікою

син росте,

і чекають на заплаканий

поріг

матері їх із розстріляних

доріг.

І воює, не здається

у полон,

і вмира за сина й матір

батальйон.

Поки є патрон останній, -

ще живий,

не схиля комбат своєї

голови.

І не бачить, зупинивши

кулі свист,

що піднявсь за батька син

на повен зріст.